Галатея і пігмаліон – Пігмаліон і Галатея – ГРЕЦЬКІ МІФИ – МІФИ НАРОДІВ СВІТУ – Світова література 6 клас – Ніколенко О.М. – Грамота 2014

Пигмалион и Галатея. Мифы и легенды Греции и Рима [litres]

Пигмалион и Галатея

Этот миф известен только по творчеству Овидия и поэтому богиню любви в нем, естественно, зовут Венерой. Он представляет собой великолепный пример свойственной Овидию манеры «изысканно приодеть» известные мифы.

Одаренный молодой скульптор Пигмалион, живший на Кипре, был ярым женоненавистником.

Оскорбясь на пороки, которых природа

Женской душе в изобилье дала, холостой, одинокий

Жил он, и ложе его лишено было долго подруги.

Пигмалион решил не жениться никогда. Ему достаточно его искусства, говорил он себе. Тем не менее статуя, которую он изваял и которой отдал весь свой гений, была статуей женщины. Вероятно, он или не мог чувствами отрешиться от того, чего не одобрял умом и даже отрицал образом своей жизни, или же намеревался создать образ идеальной женщины, продемонстрировав таким способом мужчинам те недостатки, которыми природа наделила реальных женщин.

Как бы там ни было, он работал над статуей очень долго, весь отдаваясь любимому делу, и в конце концов создал совершеннейшее произведение искусства. Тем не менее он продолжал свою работу, и день ото дня под его искусными пальцами статуя становилась все прекраснее. Ни одна когда-либо жившая на земле смертная женщина, тем более ни одна статуя не могли с нею сравниться. Когда далее совершенствовать ее уже стало невозможным, со скульптором произошло нечто удивительное: он влюбился в собственное творение. Объяснением здесь может послужить то обстоятельство, что эта статуя совсем не выглядела статуей: никто не мог бы подумать, что перед ним – слоновая кость или мрамор; нет, каждый чувствовал перед собой теплое человеческое тело, лишь на мгновение застывшее в неподвижности. Таково было искусство этого преисполненного профессиональной гордости молодого человека. Это была вершина его творчества, когда искусство заставляет забыть о самом себе.

Пигмалион и Галатея

С этого времени прекрасный пол, которым Пигмалион так пренебрегал, начал мстить за себя. Ни один юноша, влюбленный в реальную земную девушку, не страдал, как он. Он целовал эти манящие губы, но они не могли ему отвечать; он заключал ее в объятия, но она оставалась холодной и неподвижной. Иногда он пытался поступать с ней так же, как дети поступают со своими игрушками. Он одевал ее в богатые одежды, проверяя, как на ней смотрятся наряды скромных или, наоборот, ярких расцветок, и представляя себе, какое удовольствие она от них получает. Он приносил ей дары, которые приносят живым девушкам: маленьких птичек, веселые цветы и сверкающие слезы янтаря, которые роняли сестры Фаэтона, а потом ему начинало казаться, что она его благодарит. На ночь он переносил ее в постель и закутывал со всех сторон, чтобы ей было тепло и мягко – так поступают со своими куклами маленькие дети. Но он не был ребенком и не мог играть в такие игры вечно. В конце концов Пигмалион сдался. Да, он полюбил безжизненную статую и был крайне несчастлив от этого.

Эта удивительная страсть не могла долго оставаться скрытой от богини любви. Венера заинтересовалась этим доселе неведомым ей феноменом – новой разновидностью возлюбленного, и решила помочь Пигмалиону, который был истинно и страстно влюблен и в то же время предавался чудачествам.

Торжества в день Венеры, естественно, устраивались на Кипре, острове, на котором она впервые появилась, рожденная из морской пены. В жертву ей приносились снежно-белые телки с позолоченными рогами; небесный аромат благовоний, поднимающийся от алтарей Венеры, распространялся по всему острову; толпы паломников заполняли ее храмы, и среди этих паломников можно было встретить не одного несчастного влюбленного, пришедшего с дарами и молящегося о том, чтобы та, в которую он влюблен, оказалась милостива к нему. Среди этих несчастных влюбленных был, конечно, Пигмалион. Он осмелился просить богиню всего лишь о том, чтобы она помогла ему сыскать девушку, похожую на его статую, но Венера хорошо знала его истинное желание, и в знак того, что его молитва принята благосклонно, пламя на алтаре, перед которым он стоял, трижды разгоралось и затухало.

Весьма озадаченный этим предзнаменованием, Пигмалион отправился к своему дому, к своей любви, статуе, которую он создал и которой отдал свое сердце. Она по-прежнему возвышалась на своем пьедестале, потрясающе прекрасная! Он погладил ее, а потом отошел на несколько шагов назад. Был ли это самообман или она действительно была теплой, когда он касался ее? Он поцеловал ее в губы. Это был долгий и томительный поцелуй, и вдруг он почувствовал, что ее губы становятся мягче. Он дотронулся до ее рук, ее плеч; они уже не были больше такими твердыми. Они напоминали воск, растапливаемый солнцем. Он взял ее за запястье; там пульсировала кровь. «Это сделала Венера», – подумалось ему. И с несказанной радостью и признательностью богине он заключил в объятия свою любимую и смотрел, как она улыбается, глядя прямо ему в глаза, и медленно покрывается нежным румянцем.

Венера сама почтила их свадьбу своим присутствием. А о последующих событиях мы не знаем ничего, кроме того, что Пигмалион назвал девушку Галатеей, а их сын, Пафос, дал имя любимому городу Венеры.

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

culture.wikireading.ru

Пігмаліон і Галатея – ГРЕЦЬКІ МІФИ

МІФИ НАРОДІВ СВІТУ

ГРЕЦЬКІ МІФИ

Пігмаліон і Галатея

Згідно з міфом. Пігмаліон – скульптор, цар Кіпру. Він зробив із слонової кістки статую прекрасної дівчини й закохався в неї. На його благання Афродіта оживила статую, яка дістала ім’я Галатея й стала дружиною митця. У переносному значенні ім’я Пігмаліон означає людина, закохана у свій витвір.

Колись на острові Кіпр був славетний митець Пігмаліон. Жив він самотньо, родини не мав і навіть не думав одружуватись, бо гордував жінками. Дізналася про це богиня кохання Афродіта, розгнівалась і надумала покарати зухвальця.

Єдиною втіхою Пігмаліонові було різьбярство. У довгі години виснажливої праці він був справді щасливий. Якось – і, певне, на те була воля богині! – узявся він різьбити із найкращого мармуру, яким славився острів Парос1, жіночу постать, таку гарну, що подібної й на світі немає.

Пігмаліон працював натхненно, невтомно, забуваючи про все на світі. І з кожним днем, що даті він різьбив, що більше зрізав упевненою рукою зайвих скаток із великої мармурової брили, то виразніший ставав обрис прекрасної жінки, наче сама богиня кохання виходила з білого морського шумовиння.

Нарешті сніжно-біла статуя готова. Якої дивної вроди в неї обличчя, яке високе ясне чоло, які очі вимовні! Вона наче жива, здається, зараз милі вуста всміхнуться ласкаво й принадно, а ніжні дівочі


руки простягнуться до нього, її творця.

Збентежено дивиться Пігмаліон на свій витвір, і серце йому завмирає від незнаного щастя. О, якби боги вселили в камінь людську душу! Він так прагне цього, так мріє про неймовірне, що. коли обережно торкається пальцями білого пароського мармуру, камінь наче не такий холодний, як завжди. І різьбяр уже сам не може збагнути – чи мармур це, а чи живе тіло?

Митець промовляє ласкаві слова до статуї, обіймає її, цілує. “Як їй, мабуть, незатишно!” – похоплюється він і вкриває коштовними шатами прекрасне тіло. Блискучими самоцвітами, коралями й стрічками прикрашає він дівочу голівку, і шию, і руки, – і все їй личить, усе тільки відтіняє її неземну вроду.

Чи йде куди Пігмаліон – щойно ступне за поріг, як уже рветься душею назад. А повертаючись, завжди приносить своїй красуні дарунки, що їх полюбляють молоді дівчата, – духмяні барвисті квіти, дрібні кольорові мушлі та прозорі бурштинові кульки – скам’янілі сльози Фаетонових2сестер геліад.

Проте ніщо не могло зворушити статуї, вона стояла мовчазна й нерухома, байдужа до прикрас і дарунків.

1 Парос – один із Кікладських островів у складі Греції.

2 Фаетон – син Геліоса й океаніди Клімени (варіант: мисливця Кефала та богині світанку Еос).

Настало свято Афродіти. Відзначали його по всій Елладі, а надто на Кіпрі, адже саме на його землю вперше колись ступила богиня кохання, вийшовши з морського шумовиння, тому й звуть її часто Кіпріда. По всьому острову запалали жертовні вогні, замукали білі телиці з визолоченими рогами – їх дарували прекрасній богині. А як над жертовником знявся священний дим, Пігмаліон почав палко молитись:

– О могутня Кіпрідо! Тобі все підвладне на світі. То зроби так, щоб моєю дружиною стала…

Пігмаліон знітився, не насмілюючись просто сказати: “…та, що я вирізьбив із мармуру”. Зітхнувши, він повів далі:

– Схожа на ту, що я вирізьбив із мармуру. Проте богиня кохання, яка була незрима на

Святі, зрозуміла митця й дала йому доброзичливий знак: тричі на жертовнику спалахнув вогонь, і яскраві омахи сяйнули до неба.

Мерщій подався Пігмаліон додому, до своєї мармурової красуні. Схилившись її поцілувати, він раптом відчув, що ніжне личко тепле, теплі і руки, і плечі. Від його дотику твердий мармур м’якшав, як м’якшає бджолиний віск під променями сонця.

Тоді зраділий, збентежений від щастя Пігмаліон схопив своє творіння в обійми й поцілував у теплі вуста. Статуя – ні, не статуя, а жива дівчина – зашарілася й підвела ясні очі.

Незабаром увесь Кіпр відсвяткував весілля Пігмаліона й Галатеї – так стали звати красуню. І, кажуть люди, першим гостем на тому весіллі була золота богиня Кіпріда.

(За переказом Катерини Гловацької)

Робота з текстом

1. Яким у міфі змальовано образ митця Пігмаліона?

2. Як він працював над створенням нової статуї?

3. Чому богиня Афродіта оживила статую?

4. Визначте складники сюжету міфу: експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію, розв’язку.

Сюжет про Пігмаліона та Галатею часто використовують у мистецтві. За мотивами цього грецького міфу створено літературні твори (Овідій, Б. Шоу та ін.), картини й скульптури (Ф. Буше, Е. М. Фальконе, П. Пікассо, О. Роден та ін.). Знайдіть їх зображення в Інтернеті.

ukrtvory.in.ua

ВСЕЛЕННАЯ ЛЮБВИ. ВЕЛИКАЯ МЕТАМОРФОЗА – ПИГМАЛИОН И ГАЛАТЕЯ.

  Обычный человек редко отдает себе отчет, сколь многим мы обязаны древнегреческой цивилизации. Именно оттуда берут начало наши политика и философия, живопись и скульптура, поэзия и театр.

 К древнегреческому мифу о скульпторе Пигмалионе и созданной им прекрасной Галатее неоднократно обращались художники, поэты и музыканты 

  

  Вот в чем же все-таки секрет?

Он выдумал ее – 
Округлость линий, прелесть тела, 
Улыбку на губах, игравшую несмело. 
Мечту он в камне воплотил резцом, 
Явилась миру совершенства образцом. 
Он полюбил ее. И что любить? 
Глаза пустые или руки, 
Которым не дано обнять с разлуки. 
Но Мастер видно настоящий был. 
Он из своей души две сотворил 
И ей одну отдал. 
И ожила она – 
Округлость линий, прелесть тела, 
С улыбкой на губах, игравшею несмело. 
Завидуем мы часто мастерам, 
Совсем не зная что удастся нам, 
Коль в руки взять резец…

..Давайте вспомним сам миф.

Пигмалион – легендарный царь Кипра, искусный в ваянии. 

 

Жил одиноко, избегая женщин Кипра, торговавших своим телом. В своем уединении однажды Пигмалиону удалось вырезать из драгоценной слоновой кости статую молодой женщины удивительной красоты. Чем чаще любовался Пигмалион своим творением, тем больше находил в нем достоинств. Ему стало казаться, что ни одна из смертных женщин не превосходит его статую красотой и благородством. Ревнуя к каждому, кто мог бы ее увидеть, Пигмалион никого не пускал в мастерскую. В одиночестве – днем в лучах Гелиоса, ночью при свете лампад – восхищался юный царь статуей, шептал ей нежные слова, одаривал цветами и драгоценностями, как это делают влюбленные. Он назвал ее Галатеей, одел ее в пурпур и посадил рядом с собой на трон. 

Во время праздника Афродиты, отмечавшегося всеми островитянами, Пигмалион в загородном святилище богини принес ей жертвы с мольбой: 
– О, если бы у меня была жена, похожая на мое творение. 
Много жарких молитв услышала богиня в свой день, но снизошла к одному Пигмалиону, ибо знала, что нет на всем Кипре человека, любившего так горячо и искренне, как Пигмалион. И трижды вспыхнул в алтаре жертвенный огонь в знак того, что Афродита услышала Пигмалиона и вняла его мольбе.

Не чуя под собой ног, помчался царь во дворец. И вот он в мастерской, рядом со своей рукотворной возлюбленной. 
– Ну что же ты еще спишь! – обратился он к ней с ласковым упреком.- Открой глаза, и ты увидишь, что уже взошла солнечная колесница Гелиоса, и он сообщит тебе добрую весть. Лучи легли на лицо из слоновой кости, и Пигмалиону показалось, что оно немного порозовело. Схватив свою подругу за кисть руки, он почувствовал, что кость уступает давлению пальцев, увидел, что кожа на лице становится белее и на щеках проступает румянец. Грудь расширилась, наполнившись воздухом. И Пигмалион услышал спокойное и ровное дыхание спящей. Вот приподнялись веки, и глаза блеснули той ослепительной голубизной, какой блещет море, омывающее остров Афродиты.

  Весть о том, что силой любви оживлена кость и родился не слон, которому она принадлежала, а прекрасная дева, за короткое время облетела весь остров. Огромные толпы стекались на площадь перед дворцом, счастливый Пигмалион уже не боялся завистливых взглядов и пересудов. Он вывел новорожденную, и, увидев ее красоту, люди упали на колени и громогласно вознесли хвалу владычице Афродите, дарующей любовь всему, что живет, и могущей оживлять камень и кость во имя любви и для любви. 
  Тут же на глазах у всех Пигмалион провозгласил девушку царицей Кипра и покрыл ее благоуханные волосы царской короной. В пурпурном одеянии с сияющим от обретенного счастья лицом она была прекрасна, как сама Афродита. Галатея стала женой Пигмалиона по имени Галатея и родила ему дочь Пафос, ставшую эпонимом города на южном берегу Кипра, центра культа Афродиты.

 Миф связан с культом Афродиты (или Астарты), жрецом которой был Пигмалион. 
По некоторым данным, Пигмалион тождествен с кипрским Адонисом-Пигмайем, возлюбленным Афродиты и персонификацией весны. По другой версии мифа, Пигмалион влюбился в изображение самой Афродиты.
  

Поэт Овидий попробовал собрать все такие мифы о превращениях, которые он знал; их оказалось больше двухсот. Он пересказал их один за другим, подхватывая, переплетая, вставляя друг в друга; получилась длинная поэма под заглавием « Метаморфозы ».

Овидия очень интересовал так называемый феномен любви, которому он уделил немалую часть своего произведения, и его значение в судьбе человека. Он сравнивает любовь богов и людей, а также демонстрирует нам разнообразнейшие примеры, случаи страсти — от патологических до возвышенно-романтических — и показывает, как растёт постепенно к концу поэмы содержательность и одухотворенность внутренней жизни героев.

Вот так звучит эта прекрасная легенда в изложении Куна Н.А. 

Основа текста – Кун Н.А. “Легенды и мифы Древней Греции”
Источник сюжета – Овидий, “Метаморфозы”

Прекрасная нереида Галатея любила сына Симефиды, юного Акида, и Акид любил нереиду. Не один Акид пленился Галатеей. Громадный циклоп Полифем увидел однажды прекрасную Галатею, когда выплывала она из волн лазурного моря, сияя своей красотой, и воспылал он к ней неистовой любовью. О, как велико могущество твое, златая Афродита! Суровому циклопу, к которому никто не смел приблизиться безнаказанно, который презирал богов-олимпийцев, и ему вдохнула ты любовь! Сгорает от пламени любви Полифем. Он забыл своих овец и свои пещеры. Дикий циклоп начал даже заботиться о своей красоте. Он расчесывает свои косматые волосы киркой, а всклокоченную бороду подрезает серпом. Он даже стал не таким диким и кровожадным.

Как раз в это время приплыл к берегам Сицилии прорицатель Телем. Он предсказал Полифему:

– Твой единственный глаз, который у тебя во лбу, вырвет герой Одиссей.

Грубо засмеялся в ответ прорицателю Полифем и воскликнул:

– Глупейший из прорицателей, ты солгал! Уже другая завладела моим глазом!

Далеко в море вдавался скалистый холм, он круто обрывался к вечно шумящим волнам. Полифем часто приходил со своим стадом на этот холм. Там он садился, положив у ног дубину, которая величиной была с корабельную мачту, доставал свою сделанную из ста тростинок свирель и начинал изо всех сил дуть в нее. Дикие звуки свирели Полифема далеко разносились по морю, по горам и долинам. Доносились они и до Акида с Галатеей, которые часто сидели в прохладном гроте на морском берегу, недалеко от холма. Играл на свирели Полифем и пел. Вдруг, словно бешеный бык, вскочил он. Полифем увидал Галатею и Акида в гроте на берегу моря и закричал таким громовым голосом, что на Этне откликнулось эхо:

– Я вижу вас! Хорошо же, это будет ваше последнее свидание!

Испугалась Галатея и бросилась скорее в море. Защитили ее от Полифема родные морские волны. В ужасе ищет спасения в бегстве Акид. Он простирает руки к морю и восклицает:

– О, помоги мне, Галатея! Родители, спасите меня, укройте меня!

Настигает Акида циклоп. Он оторвал от горы целую скалу, взмахнул ею и бросил в Акида. Хотя лишь краем скалы задел Полифем несчастного юношу, все же весь он был покрыт этим краем и раздавлен. Потоком текла из-под края скалы алая кровь Акида. Постепенно пропадает алый цвет крови, все светлее и светлее становится поток. Вот он уже похож на реку, которую замутил бурный ливень. Все светлее и прозрачнее он. Вдруг раскололась скала, раздавившая Акида. Зазеленел звонкий тростник в расщелине, и струится из нее быстрый, прозрачный поток. Из потока показался по пояс юноша с голубоватым цветом лица, в венке из тростника. Это был Акид – он стал речным богом.

   Вот какие страсти вокруг прекрасной мифической красоты И имя ее – Галатея!

И  вот здесь речь уже идёт не о возлюбленной Пигмалеона! И перессказ ведут уже наши современники))

Здесь Галатея – дочь Нерея, персонификация спокойного моря, возлюбленная прекрасного юноши Акида (или Акис), сына Пана. Влюбленные встречались на Сицилии, в укромных бухтах острова, гуляли по ее лесистым берегам и не подозревали, какая опасность подстерегает их. Была бы счастлива их любовь, если бы сицилийский киклоп Полифем не положил на Галатею свой единственный глаз.

Да, это тот самый Полифем, к которому попал в западню хитроумный Одиссей и лишил его в результате греховодного органа зрения. По молодости он еще был пылок и горяч, хотя характером уже тогда отличался не мирным. Полифем воспылал страстью к Галатее, но соперник его раздражал бемерно.

И вот, грубое животное, Полифем подстерег Акида и раздавил его огромной скалой. Галатея превратила текущую из-под скалы кровь в прозрачную чистую речку.

Но есть и счастливый конец истории. Акид и Галатея успели, якобы, броситься в море, когда услышали топот приближающегося великана, превратились в двух рыб и уплыли, оставив киклопа стоящим на берегу в недоумении. Он вообще был туповат. Как и все киклопы.

А рыбы были помещены на небо в память об этом событии.

  Другая же легенда утверждает, что Галатея вовсе не была возлюбленной Акида, а принадлежала именно Полифему и даже родила ему сыновей – Галата, Кельта и Иллидора, ставшими родоначальниками и эпонимами трех народов. Но есть мнение, что это придумали сами сицилийские киклопы, напившись сицилийского вина, которое они по грубости натуры, не разбавляли водой!

Тем не менее, я проиллюстрирую эту версию замечательной картинкой художника Александра Данилова.

  Европейские поэты и драматурги обращались к мифу о Галатее и Полифеме в 16-17 вв. (трагедии «Галатея» П. Торелли и И. Гундулича; эклога «Галатея» Я. Саннадзаро; поэмы Л. де Гонгоры «Сказание о Полифеме и Галатее.» и Ж. де Лафонтена «Галатея»). Одновременно сюжет использовался в музыкально-драматическом искусстве (оперы «Галатея» С. Орланди; «Галатея.» Л. Виттори; «Ацис и Галатея» М. А. Шарпантье и «Ацис и Галатея» Ж. Б. Люлли). В 18-19 вв. миф нашёл воплощение лишь в оперных постановках («Ацис и Галатея.» Дж. Эклса, «Ацис и Галатея.» Г. Г. Штельцеля, «Галатея.» Н. Порпоры и др.)

_Ivan_Parhomenko_Pigmalion_i_Galateya_2006_szh

  Пигмалион из слоновой кости Галатею вырезал.. . Но миф молчит о том, что хоть Афродита и оживила статую, все равно она как и слоновая кость холодна осталась.. . Вот и мы, создаем образ в голове, встанет наше изваяние перед выбором и увидишь – статуя…

 “Из всех способов нанести вред самому себе самые болезненные — те, где затронута Любовь. Мы всегда умудряемся страдать, когда кто-то нас бросил, или, наоборот, кто-то от нас никак не отвяжется. Если мы остаемся одни, то страдаем от одиночества, если мы женимся, то превращаем брак в рабство.” 
Пауло Коэльо. “Дневник мага” 

   ГАЛАТЕЯ И ПИГМАЛИОН

Обыденно, обидно обеднеет 
Без прежних крыльев праздничность души. 
Летящий шаг ожившей Галатеи 
Собьётся, и паденье завершит 
Попытку жить в отсутствие дыханья – 
Забыл свою любовь Пигмалион. 
Туманной, зябкой ранью, грань за гранью 
Ваял её самозабвенно он. 
И раб, и царь, служака и владыка 
Изгиба шеи, линии бедра 
И не лица – божественного лика, 
Сиявшего с утра и до утра. 
Устал богине клясться и молиться. 
Есть женщины для будничных забав – 
И грешницы, и светские блудницы. 
Свободен он, единожды солгав. 
А образ совершенства вновь тревожит, 
Когда пустой мерцает постамент, – 
Всё та же под рукой прохлада кожи, 
Всё тот же сердца аккомпанемент.

 использованы источники:

Кун Н.А., Нейхардт А.А. “Легенды и мифы Древней Греции и Древнего Рима” – СПб.: Литера, 1998

http://blog.i.ua/community/1951/366462

http://myfhology.info

http://www.liveinternet.ru/users/2010239/post64282412/

http://greece.diera.su

Понравился наш сайт? Присоединяйтесь или подпишитесь
(на почту будут приходить уведомления о новых темах) на наш канал в МирТесен!

idoorway.mirtesen.ru

Пігмаліон і Галатея – ГРЕЦЬКІ МІФИ

МІФИ НАРОДІВ СВІТУ

ГРЕЦЬКІ МІФИ

Пігмаліон і Галатея

Згідно з міфом. Пігмаліон – скульптор, цар Кіпру. Він зробив із слонової кістки статую прекрасної дівчини й закохався в неї. На його благання Афродіта оживила статую, яка дістала ім’я Галатея й стала дружиною митця. У переносному значенні ім’я Пігмаліон означає людина, закохана у свій витвір.

Колись на острові Кіпр був славетний митець Пігмаліон. Жив він самотньо, родини не мав і навіть не думав одружуватись, бо гордував жінками. Дізналася про це богиня кохання Афродіта, розгнівалась і надумала покарати зухвальця.

Єдиною втіхою Пігмаліонові було різьбярство. У довгі години виснажливої праці він був справді щасливий. Якось – і, певне, на те була воля богині! – узявся він різьбити із найкращого мармуру, яким славився острів Парос1, жіночу постать, таку гарну, що подібної й на світі немає.

Пігмаліон працював натхненно, невтомно, забуваючи про все на світі. І з кожним днем, що даті він різьбив, що більше зрізав упевненою рукою зайвих скаток із великої мармурової брили, то виразніший ставав обрис прекрасної жінки, наче сама богиня кохання виходила з білого морського шумовиння.

Нарешті сніжно-біла статуя готова. Якої дивної вроди в неї обличчя, яке високе ясне чоло, які очі вимовні! Вона наче жива, здається, зараз милі вуста всміхнуться ласкаво й принадно, а ніжні дівочі

руки простягнуться до нього, її творця.

Збентежено дивиться Пігмаліон на свій витвір, і серце йому завмирає від незнаного щастя. О, якби боги вселили в камінь людську душу! Він так прагне цього, так мріє про неймовірне, що. коли обережно торкається пальцями білого пароського мармуру, камінь наче не такий холодний, як завжди. І різьбяр уже сам не може збагнути – чи мармур це, а чи живе тіло?

Митець промовляє ласкаві слова до статуї, обіймає її, цілує. “Як їй, мабуть, незатишно!” – похоплюється він і вкриває коштовними шатами прекрасне тіло. Блискучими самоцвітами, коралями й стрічками прикрашає він дівочу голівку, і шию, і руки, – і все їй личить, усе тільки відтіняє її неземну вроду.

Чи йде куди Пігмаліон – щойно ступне за поріг, як уже рветься душею назад. А повертаючись, завжди приносить своїй красуні дарунки, що їх полюбляють молоді дівчата, – духмяні барвисті квіти, дрібні кольорові мушлі та прозорі бурштинові кульки – скам’янілі сльози Фаетонових2сестер геліад.

Проте ніщо не могло зворушити статуї, вона стояла мовчазна й нерухома, байдужа до прикрас і дарунків.

1 Парос – один із Кікладських островів у складі Греції.

2 Фаетон – син Геліоса й океаніди Клімени (варіант: мисливця Кефала та богині світанку Еос).

Настало свято Афродіти. Відзначали його по всій Елладі, а надто на Кіпрі, адже саме на його землю вперше колись ступила богиня кохання, вийшовши з морського шумовиння, тому й звуть її часто Кіпріда. По всьому острову запалали жертовні вогні, замукали білі телиці з визолоченими рогами – їх дарували прекрасній богині. А як над жертовником знявся священний дим, Пігмаліон почав палко молитись:

– О могутня Кіпрідо! Тобі все підвладне на світі. То зроби так, щоб моєю дружиною стала…

Пігмаліон знітився, не насмілюючись просто сказати: “…та, що я вирізьбив із мармуру”. Зітхнувши, він повів далі:

– Схожа на ту, що я вирізьбив із мармуру. Проте богиня кохання, яка була незрима на

Святі, зрозуміла митця й дала йому доброзичливий знак: тричі на жертовнику спалахнув вогонь, і яскраві омахи сяйнули до неба.

Мерщій подався Пігмаліон додому, до своєї мармурової красуні. Схилившись її поцілувати, він раптом відчув, що ніжне личко тепле, теплі і руки, і плечі. Від його дотику твердий мармур м’якшав, як м’якшає бджолиний віск під променями сонця.

Тоді зраділий, збентежений від щастя Пігмаліон схопив своє творіння в обійми й поцілував у теплі вуста. Статуя – ні, не статуя, а жива дівчина – зашарілася й підвела ясні очі.

Незабаром увесь Кіпр відсвяткував весілля Пігмаліона й Галатеї – так стали звати красуню. І, кажуть люди, першим гостем на тому весіллі була золота богиня Кіпріда.

(За переказом Катерини Гловацької)

Робота з текстом

1. Яким у міфі змальовано образ митця Пігмаліона?

2. Як він працював над створенням нової статуї?

3. Чому богиня Афродіта оживила статую?

4. Визначте складники сюжету міфу: експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію, розв’язку.

Сюжет про Пігмаліона та Галатею часто використовують у мистецтві. За мотивами цього грецького міфу створено літературні твори (Овідій, Б. Шоу та ін.), картини й скульптури (Ф. Буше, Е. М. Фальконе, П. Пікассо, О. Роден та ін.). Знайдіть їх зображення в Інтернеті.

fable.in.ua

Пігмаліон і Галатея – ГРЕЦЬКІ МІФИ – МІФИ НАРОДІВ СВІТУ – Світова література 6 клас – Ніколенко О.М. – Грамота 2014

МІФИ НАРОДІВ СВІТУ

 

ГРЕЦЬКІ МІФИ

 

Пігмаліон і Галатея

 

Коментарі

Згідно з міфом. Пігмаліон — скульптор, цар Кіпру. Він зробив із слонової кістки статую прекрасної дівчини й закохався в неї. На його благання Афродіта оживила статую, яка дістала ім’я Галатея й стала дружиною митця. У переносному значенні ім’я Пігмаліон означає людина, закохана у свій витвір.

Колись на острові Кіпр був славетний митець Пігмаліон. Жив він самотньо, родини не мав і навіть не думав одружуватись, бо гордував жінками. Дізналася про це богиня кохання Афродіта, розгнівалась і надумала покарати зухвальця.

 Єдиною втіхою Пігмаліонові було різьбярство. У довгі години виснажливої праці він був справді щасливий. Якось — і, певне, на те була воля богині! — узявся він різьбити із найкращого мармуру, яким славився острів Парос1, жіночу постать, таку гарну, що подібної й на світі немає.

Пігмаліон працював натхненно, невтомно, забуваючи про все на світі. І з кожним днем, що даті він різьбив, що більше зрізав упевненою рукою зайвих скаток із великої мармурової брили, то виразніший ставав обрис прекрасної жінки, наче сама богиня кохання виходила з білого морського шумовиння.

Нарешті сніжно-біла статуя готова. Якої дивної вроди в неї обличчя, яке високе ясне чоло, які очі вимовні! Вона наче жива, здається, зараз милі вуста всміхнуться ласкаво й принадно, а ніжні дівочі руки простягнуться до нього, її творця.

Збентежено дивиться Пігмаліон на свій витвір, і серце йому завмирає від незнаного щастя. О, якби боги вселили в камінь людську душу! Він так прагне цього, так мріє про неймовірне, що. коли обережно торкається пальцями білого пароського мармуру, камінь наче не такий холодний, як завжди. І різьбяр уже сам не може збагнути — чи мармур це, а чи живе тіло?

Митець промовляє ласкаві слова до статуї, обіймає її, цілує. «Як їй, мабуть, незатишно!» — похоплюється він і вкриває коштовними шатами прекрасне тіло. Блискучими самоцвітами, коралями й стрічками прикрашає він дівочу голівку, і шию, і руки, — і все їй личить, усе тільки відтіняє її неземну вроду.

Чи йде куди Пігмаліон — щойно ступне за поріг, як уже рветься душею назад. А повертаючись, завжди приносить своїй красуні дарунки, що їх полюбляють молоді дівчата, — духмяні барвисті квіти, дрібні кольорові мушлі та прозорі бурштинові кульки — скам’янілі сльози Фаетонових2сестер геліад.

Проте ніщо не могло зворушити статуї, вона стояла мовчазна й нерухома, байдужа до прикрас і дарунків.

1 Парос — один із Кікладських островів у складі Греції.

2 Фаетон — син Геліоса й океаніди Клімени (варіант: мисливця Кефала та богині світанку Еос).

Е. Норман. Пігмаліон і Галатея. 1886 р.

Л. Пеше. Пігмаліон і Галатея. XVIII ст.

Настало свято Афродіти. Відзначали його по всій Елладі, а надто на Кіпрі, адже саме на його землю вперше колись ступила богиня кохання, вийшовши з морського шумовиння, тому й звуть її часто Кіпріда. По всьому острову запалали жертовні вогні, замукали білі телиці з визолоченими рогами — їх дарували прекрасній богині. А як над жертовником знявся священний дим, Пігмаліон почав палко молитись:

—   О могутня Кіпрідо! Тобі все підвладне на світі. То зроби так, щоб моєю дружиною стала…

Пігмаліон знітився, не насмілюючись просто сказати: «…та, що я вирізьбив із мармуру». Зітхнувши, він повів далі:

—   Схожа на ту, що я вирізьбив із мармуру. Проте богиня кохання, яка була незрима на

святі, зрозуміла митця й дала йому доброзичливий знак: тричі на жертовнику спалахнув вогонь, і яскраві омахи сяйнули до неба.

Мерщій подався Пігмаліон додому, до своєї мармурової красуні. Схилившись її поцілувати, він раптом відчув, що ніжне личко тепле, теплі і руки, і плечі. Від його дотику твердий мармур м’якшав, як м’якшає бджолиний віск під променями сонця.

Тоді зраділий, збентежений від щастя Пігмаліон схопив своє творіння в обійми й поцілував у теплі вуста. Статуя — ні, не статуя, а жива дівчина — зашарілася й підвела ясні очі.

Незабаром увесь Кіпр відсвяткував весілля Пігмаліона й Галатеї — так стали звати красуню. І, кажуть люди, першим гостем на тому весіллі була золота богиня Кіпріда.

(За переказом Катерини Гловацької)

Робота з текстом

1. Яким у міфі змальовано образ митця Пігмаліона?

2. Як він працював над створенням нової статуї?

3. Чому богиня Афродіта оживила статую?

4. Визначте складники сюжету міфу: експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію, розв’язку.

Сюжет про Пігмаліона та Галатею часто використовують у мистецтві. За мотивами цього грецького міфу створено літературні твори (Овідій, Б. Шоу та ін.), картини й скульптури (Ф. Буше, Е. М. Фальконе, П. Пікассо, О. Роден та ін.). Знайдіть їх зображення в Інтернеті.

zarlit.com

Миф о Пигмалионе и Галатее

Афродита покровительствовала всем, чья любовь была сильна и постоянна
Когда-то на Кипре жил удивительный Мастер — скульптор Пигмалион (по другой версии он был еще и царем).
Он лепил таких прекрасных женщин, что дух захватывало, глядя на них. О таланте Пигмалиона знали далеко за пределами Кипра. От заказов не было у Мастера отбоя, и был он богат и жил в почете. Никто и не догадывался, как ненавидел женщин блистательный скульптор. Он считал их пустыми и болтливыми существами, и ему было всегда скучно с ними. Поэтому Пигмалион жил уединенно.

Много красавиц мечтало о том, чтобы вступить с ним в брак, но никого не подпускал к себе Мастер, он и не собирался жениться.

Однажды Пигмалиону удалось вырезать из драгоценной слоновой кости статую молодой женщины удивительной красоты.
Когда он закончил работу и посмотрел на нее, то вздрогнул от неожиданности: она смотрела на него как живая. В ту ночь долго не мог заснуть Пигмалион, думая о жизни и своем одиночестве. А наутро, сев за работу, он поставил фигурку девушки рядом с собой и стал рассказывать ей о своей жизни.

Она молчала и, казалось, внимательно слушала. А Пигмалион вдруг почувствовал необыкновенное волнение: он захотел, чтобы девушка что-нибудь ответила. Но она молчала…. С каждым днем Пигмалион все больше рассказывал о себе хрупкой фигурке, глядящей на него внимательными глазами, и с каждым днем чувствовал, что в нем начинает расти тоска. Он хотел ее СЛЫШАТЬ, он хотел, чтобы она ему отвечала, а не молчала.
И еще он почувствовал доселе незнакомое чувство, никогда раньше им не испытанное. Это была Любовь.
“Оживи!”-шептал по ночам Пигмалион, -ответь мне что-нибудь!”
Но Галатея-такое имя он дал прелестной девушке из слоновой кости -молчала…

Во время праздника Афродиты, отмечавшегося всеми островитянами, Пигмалион в загородном святилище богини принес ей жертвы с мольбой:
— О, если бы у меня была жена, похожая на мое творение.
Много жарких молитв услышала богиня в свой день, но снизошла к одному Пигмалиону, ибо знала, что нет на всем Кипре человека, любившего так горячо и искренне, как Пигмалион. И трижды вспыхнул в алтаре жертвенный огонь в знак того, что Афродита услышала Пигмалиона и вняла его мольбе.
Пигмалеон бросился в мастерскую.

Первые лучи солнца упали на скульптуру девушки. И в ту же секунду глаза Галатеи потеплели, сердце ее забилось, -она ожила. Галатея смотрела на своего создателя с такой нежностью и с таким доверием, что он задохнулся от счастья и молча прижал ее к себе.

Весть о том, что силой любви оживлена кость и родился не слон, которому она принадлежала, а прекрасная дева, за короткое время облетела весь остров. Огромные толпы стекались к мастерской.
Счастливый Пигмалион вывел Галатею, и, увидев ее красоту, люди упали на колени и громогласно вознесли хвалу владычице Афродите, дарующей любовь всему, что живет, и могущей оживлять камень и кость во имя любви и для любви.

Пигмалион и Галатея жили долго и счастливо, и любили друг друга до самой смерти.

Скульптор никогда  ни словом, ни взглядом не обижал любимую жену, а она, в свою очередь, трепетно заботилась о нем и не замечала никого вокруг. она стала его помощницей, другом  и внимательной женой. До конца своих дней Пигмалион благодарил богиню Афродиту и свои руки, создавшие Галатею…

Боги оценили талант ваятеля и подарили ему созвездие «Скульптор».

playroom.ru

Міф “Пігмаліон і Галатея” | Література

Міф “Пігмаліон і Галатея”

Міф “Пігмаліон і Галатея” читати

На острові Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги.

Одного разу Пігмаліону вдалося вирізати з дорогоцінної слонової кістки статую молодої жінки дивовижної краси. Чим частіше милувався Пігмаліон своїм творінням, тим більше Пігмаліон знаходив в ньому достоїнств. Йому стало здаватися, що жодна з смертних жінок не перевищує його статую красою і благородством. Ревнуючи до кожного, хто міг би її побачити, Пігмаліон нікого не пускав у майстерню. На самоті – вдень у променях Геліоса, вночі при світлі лампад – захоплювався юний цар статуєю, шепотів їй ніжні слова, обдаровував квітами і коштовностями, як це роблять закохані. Він назвав її Галатеєю, одягнув її в пурпур і посадив поруч із собою на трон.
Під час свята Афродіти, яке відзначали всі остров’яни, Пігмаліон в заміському святилищі богині приніс їй жертви з благанням:

– О, якби у мене була дружина, схожа на моє творіння.

Багато жарких молитов почула богиня в свій день, але зглянулася на одного Пігмаліона, бо знала, що немає на всьому Кіпрі людини, який любив так гаряче і щиро, як Пігмаліон. І тричі спалахнув у вівтарі жертовний вогонь на знак того, що Афродіта почула Пігмаліона і почула його благання.
Не чуючи під собою ніг, помчав цар до палацу. І ось він у майстерні, поруч зі своєю рукотворною коханою.

– Ну що ж ти ще спиш! – Звернувся він до неї з ласкаво.- Відкрий очі, і ти побачиш, що вже зійшла сонячна колісниця Геліоса, і він повідомить тобі добру звістку.

Промені лягли на обличчя зі слонової кістки, і Пігмаліону здалося, що воно трохи порожевіло. Схопивши свою подругу за кисть руки, він відчув, що кістка поступається тиску пальців, побачив, що шкіра на обличчі стає біліше і на щоках проступає рум’янець. Груди розширилася, наповнившись повітрям. І Пігмаліон почув спокійне і рівне дихання сплячої. Ось підвелися повіки, і очі блиснули тією сліпучою блакиттю, якою блищить море, що омиває острів Афродіти.

Звістка про те, що силою любові оживлена ​​кістка і народився не слон, якому вона належала, а прекрасна діва, за короткий час облетіла весь острів. Величезні натовпи стікалися на площу перед палацом, щасливий Пігмаліон вже не боявся заздрісних поглядів і пересудів. Він вивів новонароджену, і, побачивши її красу, люди впали на коліна і гучно піднесли хвалу володарці Афродіті, що дарує любов усьому, що живе, та здатна оживляти камінь.
Тут же на очах у всіх Пігмаліон проголосив дівчину царицею Кіпру і покрив її волосся царською короною.

По одному з варіантів, дружина народила від Пігмаліона синів Пафосу, Кинира та доньку Метарму Згідно Овидию, Кінір був сином Пафосу. Також відомий варіант, згідно з яким Пафос не син, а дочка Пігмаліона.

Loading…

neimovirne.ru

Отправить ответ

avatar
  Подписаться  
Уведомление о